Вітаю, любі багатоборці життя, гексатлоністи Каіросу, майбутні довгожителі і переможці, легендарні Українці. Сьогодні звертаюся з темою ікігаї.
Ікігаї – японське поняття, що означає відчуття власного призначення в житті. Ікігаї може являти собою хобі, професію чи сім’ю. Ікігаї – філософія, що допомагає знаходити задоволення, радість і усвідомленість у всіх справах щодня і сприяє довголіттю. Завдяки ікігаї людина вчиться упорядковувати думки, помічати красу навколишнього світу і радіти дрібницям, набуває гармонії і душевного спокою. Основні елементи ікігаї: починати з малого, звільнити себе, гармонія та стійкість, радіти дрібницям, бути тут і зараз.
Передивився першу серію “Блакитних зон” Дена Бюттнера на Нетфліксі. Зауважу – не знав, що той вже немолодий усміхнений чоловік, що їздить світом та бере інтерв’ю у довгожителів, мав таке яскраве спортивне минуле. Зокрема, об’їздив світ на велосипеді і навіть здається потрапив в Книгу рекордів Гіннеса.
Його місія, ікігаї, чудова. Окрім популяризації здорового образу життя (о, це він робить неперевершено) через приклади людей, які виявилися спроможними (та, як говориться, “плівка не бреше”, коли ти дивишся, як 96 річна людина без зусиль стає на ноги з підлоги), він зокрема поставив своєю місією подовжити сумарну довжину життя людей в одному з міст в США на 10 тисяч років (це якось узгоджується з концепцією “повільного життя” з лагідними графіками роботи, споживанням екопродуктів з ферм і користуванням велосипедів замість машин).
Коли я почув цю цифру, у мене аж мурашки по тілу заворушилися. Це як здорово було б зробити десь під Києвом, у Ірпіні або Бучі, в Броварах або Білогородці. Заохотити людей доносити ідеї простих звичок здорового життя.
А чи є у тебе свій ікігаї? Своя місія вище за тебе, вища за твої мікроскопічні плани “дотягнути до зарплатні” чи “зібрати достатньо, щоб поїхати у відпустку”. Щось, що спонукає тебе вскочити з ліжка вранці і затято працювати над своєю ідеєю або продуктом? У японців, як помітив Ден, це входить в культуру зокрема на острові Окінава. Тут кожний – митець, майстер, професіонал в чомусь, навіть якщо це створення виробів з дерева або метала, або охайне дбання про свій город і садибу.
Таке “бажання жити”, натхнення, наснага, ентузіазм, можна виразити українською в наступних термінах:
Сенс життя, Життєве призначення, Вокация, Життєва мета, Місія, Покликання, Життєва роль, Життєвий шлях, Життєва філософія, Життєва стратегія.
Будеш жити напевно довше, якщо є заради чого. Цей принцип має практичне обґрунтування з досліджень, які цитує зокрема канал – Plant Chompers. Вчора слухав інтерв’ю з Майклом Грегером, та ось під час написання цих строк завантажив його книгу (27+ годин аудіо!) на Audible.
Окрім свого сенсу життя, справи, що не тільки підтримує вас духовно, але й зазвичай несе користь суспільству (пам’ятайте, що чим корисніше ви будете для інших, чим щасливішими будете їх робити, тим простіша і багатше в тому числі фінансово буде ваше життя).
Підтримуючи цю ідею ікігаї, серед шести принципів довголіття жителів Окінави, де концентрація 100-річних людей в десятки разів перевищує середні показники, є друге – поняття духовності (мати серйозні принципи, традиції, вірування та мораль), також єдності людей. Вони влаштовують фестивалі і релігійні церемонії, медитують та єднаються з Богом та спільнотою.
Продовжуючи цю тему, третій принцип – моаі – це спільноти, що повністю підтримують своїх членів. У них навіть є спільний бюджет – коли хтось захворів, інші члени моаі повністю його підтримують і зроблять все необхідне, як це б зробили члени люблячої родини. Така підтримка – гарантія того, що людина ніколи не буде почуватися самотньою (а це одна з глобальних епідемій сучасного суспільства, де кожний сам по собі).
Далі це – фізичні вправи, зокрема у кожного жителя є своя ділянка, свій “огородик”, де він вирощує овочі, фрукти, що сам їсть. Ця щоденна праця не дає організму занепасти і підтримує м’язову масу навіть у 100-річному віці. Інша класна штука – це відсутність стільців. Бо ми тут за Заході звикли проводити 90 відсотків часу в незвичній для людини (що за сотні тисяч років майже не змінилася генетично) позиції, сутулячись та нехтуючи необхідністю тренувати ноги. Сидіти на підлозі, підводитися і сідати назад мінімум по 30 разів на день – чудове тренування. Ну і звичайно традиційні японські вправи, які я не буду тут озвучувати.
П’яте – це не переїдати. Мантра японців перед прийняттям їжі – Хара Хачі Бу – що означає наситити шлунок на 8 частій з 10. Тобто на 80 відсотків. Не перевантажувати організм їжею. Особливо всякими SAD або СУД (американським фастфудом або українським).
І ось шосте – це якість продуктів, це не макдональдс, не процесовані пластівці в супермаркеті (що б там не писали на упаковці про відсутність цукру або маленьку кількість калорій – про цю брехню ми окремо поговоримо), це овочі і фрукти, ягоди. Зокрема ось ям, солодка картопля пурпурна (щось на зразок батата), що набагато корисніша за стандартну.
Та мій “подарунок” вам нарешті (як зазвичай писав Сенека, щось важливе в його листах) – сайт Блакитних Зон – Якщо не знаєте англійської, поставте собі авто перекладач Google Chrome Google Translate Extension https://www.bluezones.com
Vale et Salve!
“Кожен день треба укладати так, немовби він замикав ряд, перетинаючи і довершуючи життя”
Моє знайомство з Сенекою почалося з Тіма Феррісса (плюс до його карми, бо через нього я познайомився майже зі всіма лідерами думок у світі, кого ціную, слухаю та читаю). На сайті Тіма є розділ, де можна безкоштовно замовити електронну книгу з обраними листами Сенеки у видання Тіма (я пізніше дізнався, що він також спонсорував Раяна Голідея, автора книги Obstacle Is the Way). Я завантажив книгу та замовив у поліграфічній фірмі на КПІ роздрукувати її та прошити, та мені до дому її привіз кур’єр. Ось так вона з’явилася у мене.
На початку книги (там є два томи) Тім Феррісс пише: “Ці дві книги я присвячую всім, хто намагається покращити себе та, в процесі, покращити світ”.
Це дуже влучно описує те, що я хочу додати в цьому каналі.
Друга частина знайомства з Сенекою – від Саші Т, який пройшов всі кола АТО, та зараз служить в рядах ЗСУ, допомагаючи нам позбутися тієї нечисті, що напала на нашу країну. Я приймав Сашу на роботу майже п’ять років тому, та він був одним з керівників нашого логістичного центру у Києві. У нього на робочому місці була роздруківка з цитатою Марка Аврелія – “Найганебніше, найжалюгідніше – це жаль до себе самого”, та на відміну від інших робітників складу, у нього завжди була купа книг під столом. Його родичі жили поряд зі мною, то ми часто їздили додому в моєму авто, та могли спілкуватися на філософські теми. Благо їхати за межі Києва було десь з годину.
Саша подарував мені книгу листів Сенеки українською мовою, та я не одразу її прочитав. Звертаюся до неї час від часу, бо кожний лист до Луцилія (їх біля 150) – це окрема історія, вчення, урок, лекція, трактат. Не забуваємо, що ці листи – не роздуми про те, бути чи не бути, їх писалося під сильним впливом трагічних і емоційних подій, що розгорталися в той час, та писалися впливовою та багатою людиною, якої не оминала політика і війни.
Минулого року Саша з фронту передав для мене лист подяки за волонтерську діяльність від генерала Тарнавського з Таврійського напрямку.
І ось сьогоднішня тема – Про старість. Я читав і розумів, що це як Всесвіт підкидує в топку моїх ідей те, що дотичне, безпосередньо стосується Каіросу.
Роздуми про старість і смерть – це зовсім не трагедія та не згущування фарб. Стоїки вміють радіти більше за звичайних людей, що тішать себе соцмережами і лайками, вигаданими історіями та фасадом чужих профайлів. Людина, що таким чином “мастурбує” свій мозок, не спроможна на більш щирі, відкриті почуття.
Чи роздуми про смерть – це сфера тільки літніх людей, що дивляться одним оком на цвинтар та мають (згідно з усталеними поняттями) сумувати і депресувати? Сенека говорить, що зовсім ні.
Ось одна з цитат:
Так ось, завдяки моїй приміській садибі, зринає переді мною, куди не гляну, моя старість. Обнімімо ж її, покохаймо! Багата втіхами й вона, якщо лише знаєш, як нею користуватись. Плоди найсмачніші, коли минаються. Дитинство найжаданіше, коли покидає нас. Того, хто заприязнився з вином, найбільше вабить останній келих, який довершує сп’яніння. Свою найбільшу радість усіляка насолода відтягує насамкінець. Найприємнішим є вік похилий, який ще не дуже стрімко спішить до забуття.
Це вже красиво. Ми вчимося глибше переживати життя, його радощі і моменти. Якщо ми уважні та наша свідомість не затьмарена зовнішніми “брязкальцями” на зразок машин, соцмереж та дорогого одягу.