Я попросив у офіціанта в кав’ярні на Монмартрі зробити мені трав’яний чай з імбиром. Опасистий гарсон змірив мене поглядом але пішов виконувати замовлення. Коли я протягнув йому 500-єврову купюру, він був явно незадоволений, але на деякий час кудись зник, та я з нетерпінням чекав на його повернення, переглядаючи як робітники натягують тенета сусідньої лавки з написом charcuterie, тоді ж повіяло запахом французьких ковбасних виробів і плесневілих сирів.
“Дзуськи ти отримаєш решту”, – почув я знайомий голос, та побачив свого старого приятеля, що відпочивав неподалік.
“Радий тебе бачити”, – сказав я невпевнено, бо зустрічі з Іржі завжди були початком якихось нових подій в моєму житті, та зіштовхували з намічених планів. Я подав руку та посміхнувся, тим часом потираючи скроню – день видавався непередбачуваним.
Нарешті Іржі звернувся з розрадою – “Та не переживай. Ці мігранти хоча і можуть кинути тебе на десятки чи дві, все ж заради кількох сотень вони не будуть ризикувати своїм статусом. З цими словами він змахнув келих з пивом, що він притарабанив з собою, прямо на столик, та уважно слідкував, як тканина на його джинсах всотувала напій, що стікав з країв. Частина скла відкололася від склянки, та офіціант, який притьмом прибіг, тримаючи в руках чотири сотенних купюри, вже незадоволено щось бурмотів чи то французькою, чи скоріше арабським діалектом.
Іржі був невеликого зросту, та мав кремезну, дещо опецькувату статуру. “Ось і здирник”, – зауважив він без злості, коли офіціант приніс рахунок, не забувши включити туди суму за пошкоджене майно.
Він дивився через скло нової склянки з пивом на дітей, що бацали м’яча у сквері трохи нижче по вулиці.
“Ти мабуть не второпаєш, як я міг опинитися тут. Тож я тобі розчовпаю”, – легкий алкоголь все ж вдарив йому у голову.
“Ти ж пам’ятаєш старого Войцеха, – сказав він трохи пізніше, відхиливши добрий ковток з пляшки, що стояла поруч. То він зараз вже не з нами, небіжчик”.
“Так, згадую. Чому ні. Між небіж працював у нього в майстерні”