Коли років з 15 тому мої друзі говорили з захопленням, що прочитали “Монах, що продав свій Феррарі”, я купив цю книгу, полистав, але поклав на полицю. З тією кількістю духовної літератури, що я проштудіював за своє життя, мені здавалося, що важко знайти щось нове і достатньо повчальне. Всі поради зі Сходу були якісь тривіальні і неоригінальні.
Втім, я переоцінюю згідно з теперішніми установками.
Я побачив Робіна на шоу у Джая Шетті (та до речі моя повага до цього подкастера індійського походження все зростає – його шоу-інтерв’ю стосуються здоров’я і щастя, всі гості – найвищого рівня), далі передивився ще один виступ Робіна – здається, у Ендрю Хюбермана. Він розповідав про свою нову книгу “Багатство, що не купиш за гроші”. Я завантажив цю книгу з Amazon Audible. Прослухав (здебільшого під час ранкових пробіжок і сауна-сесій) повністю 175 підрозділів (по 2-4 хвилини на розділ з однією історією – зручний наративний формат, беру до уваги), тепер почав знову слухати та всотувати.
Нещодавно я прослухав українською аудіо книгу про “Монаха, що продав свій Феррарі”, та почав звикати до манери викладання Робіна – всі свої думки та філософію він вкладає в уста вигаданих персонажів, така собі напівхудожня – напівнауково популярна література з відтінком містицизму.
Те, що говорить Робін, хоча і виглядало для мене 30-річного поверховим, зараз, в мої 50 років, має набагато глибший смисл.
Я також починаю переосмислювати духовну сторону мого життя в молодості, та ті ідеали, які я сховав за ширмою щоденних забаганок і хаосу. Я особисто зустрічався з багатьма прототипами героїв книг Робіна Шарми. З “Монахами, що продали свої Феррарі”.
Дивно, що в школі дехто з моїх друзів називав мене “Монахом” – за мої філософські розмови і відчуженість до розваг товаришів. Так, мене дивувало, навіщо вони танцюють чи п’ють алкоголь. Вечірки були взагалі не для мене. Я був мабуть доволі нудним для товариства. Ми тоді (зненацька) захоплювалися Цоєм і наївною містичністю його пісень, зокрема такі рядки – “хто живе по іншим законам, і кому помирати молодим” (Цой помер молодим в автокатастрофі), і цікавий рядок, який мені дуже зайшов – “І мовчить телефон. Відключений”. Ця відключеність від світського житті і внутрішній світ дещо характеризували моє ставлення до загальної освіти, і спонукали мене кинути навчання на найпрестижнішому факультеті прикладної математики в Київському Технічному Університеті (КПІ тодішньому).
Я тепер розумію, наскільки глибоким і важливим було спілкування з мудрими душами, що завітали тоді до ашрамів в Дніпропетровську (1991-1994) та Нижньому Новгороді (1994-1997), та наскільки важливими були мої “Сім років у Тибеті”, образно говорячи.
Розповім одну маленьку історію. Ми тоді розповсюджували (тобто продавали, і багато продавали, і за якісь дуже великі гроші) духовну літературу. Це був виклик, боротьба, та іспит на мужність, віру, рішучість, дисципліну. Фактично битва, де ти виходиш на вулицю, або ходиш по квартирах, і не знаєш, що буде за хвилину – куплять щось, чи пройдуть не звертаючи уваги, посварять, знехтують, посміються, постараються пограбувати чи побити. У нас було достатньо прикрих випадків, навіть синців, ножових поранень і лікарень. Одного хлопця дві доби тримали в заручниках в Чечні, іншого до полусмерті побили в потязі десь на Кавказі, коли він ходив по вагонах. Те, що ми робили, було сильно врозріз того, що очікувало суспільство.
Тому люди, хто спромігся поставити розповсюдження книг на рівень мистецтва, та проявляв відвагу кожного дня, всі шанували. У нас були свої герої, часто хлопці мого віку. В Нижньому Новгороді у нас був лідером Кайрат, дуже скромний хлопчисько, казах, в Москві найкращим був Анірдешьявапу, він стояв на станції метро і продавав до 500 великих книг за день, поки його помічники носили з коробками і рахували гроші. Він виглядав як ангел, що випромінює сяйво. В 1990-1995 він був кращим з кращих, і мені було дуже приємно з ним особисто познайомитися в 1996 році, коли він завітав до Нижнього Новгорода. Були такі персони, як Сарвадева Широмані, Таподів’ям та інші. Одна група “санкіртани” (що їздили з книгами по містах), яка ділила з нами апартаменти у Нижньому, незабаром майже в повному складі загинула в автокатастрофі, а Сарвадева дивом залишився живим, але калікою. Акула з Нижнього, з яким ми щиро дружили, також загинув. Мабуть, на Росії достатньо дурачків на дорогах, та вони люблять швидку їзду.
Але на міжнародному рівні кращими з кращих (окрім Анірдеши) були Харінамананда і Навіна Нірада, вони продавали книги з фургона у Швейцарії та Німеччині, та робили майже неможливе, переконуючи дуже консервативних та не схильних до релігійних та філософських навчань європейців.
У всіх міжнародних свідках місяць за місяцем їхні імена були наверху. 200-300 книг за день, іноді більше 500 (так, набори англійською були більші, бо далеко не всі книги Прабгупади були перекладені українською та російською). Мені дуже хотілося зустрітися особисто з цими “махаратхами” (великими воїнами), та поговорити з ними за життя.
І життя два рази надало мені таку можливість.
Перших раз був в 1995 році в Майапурі, що в Західній Бенгалії. Це місто-казка, посеред індійської бідності і хаосу. Сучасний оазис з величезними храмами та будинками для гостей, фонтанами і парками (власність ISKCON). Я виходив з храму після служби, вже ввечері, там була якраз церемонія нагородження кращих з кращих “санкіртанщиків” у світі, та я побачив невеличку компанію у фонтану. Це були Харінамананда і Навіна Нірада. Серед призів був величезний торт, з яким вони явно не справлялися (тим більше що монахи зазвичай не дуже схильні до солодкого свавілля). Вони підізвали мене, щоб розділити трапезу, та провели чудові 20-30 хвилин, де я слухав їхні історії. Мої друзі були вражені, що нам вдалося так поспілкуватися. Я побачив, що вони – теж люди, дуже глибокі, щасливі та відкриті до спілкування. Мені здавалося, що коли вони ходять, то майже не торкаються ногами землі. Небесні істоти.
Другий раз був десь в 2008-2009 рр. Я сказав своїм друзям в київському ашрамі, що можу зустрічати духовних гостей в аеропорту на своєму авто бізнес класу (мій двоюрідний брат насолоджувався спілкуванням з духовними вчителями, він підвозив їх на своєму розкішному джипі – свій “Ферарі” він ще не продав). І одним з моїх пасажирів був саме Навіна Нірада. Він говорив про своє життя в Європі, він відкрив вегетаріанський ресторан та ділився своїми життєвими порадами.
Так часто в житті – коли ти готовий до якоїсь зустрічі, якогось повороту в житті, новому досвіду, можливостям, вони з’являються. Світ набагато щедріший та сповнений ресурсів, якими він може з вами поділитися, коли ви готові.
Робін Шарма зараз піднявся в моїх очах. І хоча він часто повторюється та говорить істини, що не є оригінальними, це не применшує їх важливість. Іноді треба сотні разів щось почути, перед тим як насправді прийняти це до свідомості і втілити в своє життя.
В книзі “Клуб 5 ранку” є декілька схем, що варті уваги. Ось щодо фокусу творців історії – 4 рівні.
1 – Капіталізація IQ
2 – Свобода від відволікання
3 – Практика особистої майстерності
4 – Складання днів
Ось по першому пункту – коли ми щоденно набираємо знань, свідомо обираючи ті сфери, що розвивають нас у всіх підвалинах Каіроса, то за тижні, місяці, роки наша внутрішня мудрість, наше глибинне IQ наростає, як сніжна куля. Це як комплексні відсотки в банку. Навіть 1 відсоток щомісяця дозволить вам стати мільйонером через кілька десятків років навіть при мінімальних вкладах. Так і наш розум, наша мудрість – вона зростає при належному живленні і розвитку.
Декілька цитат з книги “Клуб 5 ранку”:
Одна мудрість каже: “Головне – не розмір собаки у бійці, а розмір бійки в собаці”. (наскільки я пам’ятаю, це Марк Твен)
Цитата французького філософа Альбера Камю: “Єдиний спосіб впоратися з невільним світом – це стати абсолютно вільним, щоб саме ваше існування було актом непокори”.
Цілеспрямованість та дисципліна перемагають блискучість та обдарованість щодня.
… надягнув футболку з написом: “Жертви мають великі телевізори. Лідери мають величезні бібліотеки”.
Люди створені так, що завжди діють відповідно до їхньої самоідентифікації. Ви ніколи не виростете вище, ніж ваша особиста історія. Ось вам важлива мудрість.
Мільярдер пробурмотів сам собі чергову мантру:
- Я маю вдячність. І я прощаю. І я даю. Моє життя прекрасне, творче, продуктивне, квітуче та чарівне.
Світ – це дзеркало. І ми отримуємо від життя не те, чого хочемо, а те, чим ми є.
Тоді містер Райлі продовжив:
- Кожна людина має інстинкт до величі, спрагу до героїчності та фізичну потребу рости назустріч небесам їхніх найкращих здібностей, пам’ятаємо ми про це чи ні.
Справжні лідери ніколи не обговорюють свої стандарти. Вони знають, що завжди є куди зростати. Вони розуміють, що найбільший зв’язок ми маємо з нашою глибинною природою, коли прагнемо найкращих результатів. Олександр Великий сказав: “Я не боюся армії левів, яких веде вівця; Я боюся армії овець, яких веде лев”.
Мені пригадалися слова німецького філософа Артура Шопенгауера, який написав: “Більшість людей сприймають межі свого бачення як межі світу. Мало хто так не робить. Долучайтеся до останніх”.
На шляху до легендарності та створення життя, яке має значення, немає випадковостей.
Ви точно маєте здатність підняти свою роботу до рівня справжнього мистецтва та мати позитивний вплив на людство. І все ж ми відмовляємося від цього заради апатії через неправильне сприйняття того, ким ми насправді є і чого ми насправді можемо досягнути. Але ось насправді велика ідея: коли ми зраджуємо нашій справжній силі, частина нас помирає.
Багато хто з нас також тікає від своєї величі через нескінчені теревені та плітки, при цьому не маючи ані найменшого уявлення, що існує приголомшлива різниця між тим, щоб бути зайнятим та бути продуктивним.