Продовжую читати книгу Маккеона “Есенціалізм”, і паралельно зачепив раптом подкаст Тіма Ферріса, про що він розповідає в цього тижневій розсилці (не перестаю дивуватися, як Всесвіт щоразу підкидує мені для роздумів тих самих людей, концепції, історії – бо я і книгу читаю і на подкаст підписаний, і все поєднується раз за разом). Зустрічей Ферріса з Маккеоном було декілька, та в одній Грег згадує, чому йому прийшла на думку ідея написати “Есенціалізм”.
Якось його запросили на важливу зустріч з ключовим клієнтом для його консалтингової компанії. Але в той же час його дружина мала народжувати. І хтось з його колег напівжартома зауважив – “Краще б їй не робити це у вівторок, бо у нас важливий мітинг”. Грег тоді знайшов спосіб врешті решт потрапити на роботу відразу після родів, та замість поваги та позитивної оцінки його вчинку з боку партнерів він відчув ледве помітне розчарування – “Якого біса ти сюди прийшов?”
Ми думаємо, що мати навантажений графік роботи і жертвувати сном – це класна робоча етика, але якщо задуматися, то можна поставити під сумнів більшість робочих процесів. В Японії щороку сила силенна людей буквально гинуть на роботі з-за переробок, я не жартую. Людина, що з гарячими очима і папкою носиться по офісу, має непогані шанси на підвищення, але дуже рідко вона найефективніша.
Певною мірою ми можемо навчитися думати як журналіст, що пише перший абзац для своєї статті. В цьому абзаці він має відповісти на ключові питання – Що? Де? Коли? Хто? Чому? Щоб читач з самого початку зацікавився темою подальшої розповіді.
На уроці викладач подав таку історію, для якої учні, майбутні журналісти, мали написати перший абзац. Ось ця історія в повному вигляді:
“Кеннет Пітерс, директор середньої школи Беверлі-Хіллз, оголосив сьогодні, що весь викладацький склад школи буде наступного четверга направлений до Сакраменто для участі в колоквіумі, присвяченому новітнім методикам навчання. Колоквіум також відвідають антрополог Маргарет Мід, президент коледжу доктор Роберт Мейнард Хатчінс і губернатор Каліфорнії Едмунд Браун”.
Було багато відповідей що до першого абзацу – стосовно цієї події, губернатора, викладацького складу, але ніхто не написав правильно. Бо суть для першого параграфу мала бути такою:
“У четвер не буде уроків”.
Колись я навчався у школі копіблогера Браяна Кларка (сopyblogger.net), та там була схожа історія – в чому суть заголовка? – “Щоб читач прочитав перше речення” – А в чому суть першого речення? – щоб читач прочитав друге речення.
В нашому дитинстві, у 1980-х роках, ходив популярний анекдот про Вовочку, який на завдання вчительки скласти речення з причинами та наскільками – “тому що”, він подав щось на зразок.
“Моя бабуся замислилася, та схопила газету і кудись рушила з крісла”.
Вчитель був незадоволений відповіддю, та вже збирався поставити Вовчику “незадовільно”, коли дитя видав геніальне продовження:
“Напевно бабця пішла до вбиральні, тому що читати вона так і не навчилася”.
І ось ключовий пасаж від Маккеона –
“Людина, яка хоче стати “журналістом власного життя”, має припинити концентруватися на дрібницях та навчитися бачити картину загалом. Навички журналіста можна застосувати у будь-яких областях, навіть у особистому житті. Уявіть, що кожна ситуація є статтею, до якої потрібно написати перший абзац. Так ви можете перевірити, чи не проґавили якісь важливі факти. Ви не тільки побачите події як окремі точки, а й з’єднаєте їх у цілісну картину. Замість того, щоб реагувати на окремі факти, ви розглянете загальну тенденцію”.