Ось у тебе стався катастрофічний для твого здоров’я епізод. Онкологія або інсульт. Ти втратив частину свого здоров’я. У тебе часткова втрата слуху або зору. Або тебе трясе як при землетрусі, внутрішня гарячка як при грипі, що нерідко буває у онкохворих. Ти ледве доповзаєш до медичного закладу, де тебе навряд чи покладуть на стаціонар, доки ти ще можеш хоч якось рухатися. Іноді доводиться проводити тижні походів по кабінетах і здавання різних аналізів.
І ось літні люди, після інсульту, йдуть від одного доктора до іншого, щоб вислухати звинувачення, що вони не туди прийшли, що це не їхня відповідальність, та давати поради, що явно не узгоджуються одна з іншою.
Та взагалі чомусь так заведено (і у мене відчуття, що це 80 відсотків медпрацівників), що є якийсь їх інший світ, де вони мирно сидять, п’ють каву, іноді заповнюють якісь формуляри та ведуть плітки про те, яке несправедливе життя, та їхні антиподи – пацієнти, які заважають їм жити. Рівень зневаги та ненависті, напруги в тих закладах, де те, що ти маєш по-мінімуму очікувати – це співчуття та повага – заскалює.
Один характерний епізод, що відбувся минулого тижня. В поліклініці мені потрібно до вбиральні. Але вона зачинена – я дергою за ручку, не піддається. Тут двері відчиняються, і вискакує розлючена вбиральниця, її слова можна подати з певними евфемізмами. Вона говорить, що ми всі тут негігієнічно ходимо для виконання своїх потреб та фекалії тут скрізь. Та на мене дивиться. Я тут зробив театральне обличчя, розвів руками, та гучно сказав: “О, вибачте, та я ж тут в перший раз, та ще не встиг скористатися та наробити вам неприємностей ”, та пацієнти, що сиділи поблизу, гучно засміялися.
Я поважаю працю докторів, що рятують життя. Так, вони не сплять, працюють по 20 годин без зупинки, так, вони здається мають право на нерви та алкоголь. Та я впевнений в тому, що моральна шкода, що вони задають людині, яка прийшла туди “без протекції ” як останній пункт, де може отримати допомогу, цей психологічний тиск, “врачебний гумор ” – в жодному разі не оправданий.
Я його бачив сотні разів, жахливі відносини до людей. А ми знаємо напевно, що емоційний стан майже настільки ж дотичний до важкості перебігу хвороби, що наш моральний рівень може зіграти критично необхідну роль для або виживання, або до скочування до могили.
Щонайменше я б проводив курси підвищення кваліфікації саме моральної і емоційної для всіх медпрацівників, та жорстко звільняв би їх з роботи за “професійну невідповідність ”. І не говоріть мені, що у них важка робота. Так, вкрай важка, але й вкрай важлива, та робота, що може бути джерелом натхнення і відчуття свого вкладу в суспільство.
Та сама ситуація зі школами. Знаєте, як привітала нас наша класна керівниця (Світлані Петрівні привіт)? Вона дивилися на клас (9-11 річні діти) та кривила рота, зауважила “Ось мерзлота пособиралася!” Я точно пам’ятаю ці слова з дитинства, та ми навіть не ображалися. Та вона мабуть і не була з найгірших, в цілому непогано викладала математику, та я був кращим у школі з математики, їздив на міські олімпіади та займав призові місця. Втім, ставлення ось те ніколи себе не виправдовує. Ніколи.